У “Десну” привезли “Зброю культури”: воїни співали, танцювали, слухали філософів

У неділю 8 лютого у навчальному центрі “Десна” на Чернігівщині активісти руху “Зброя культури” влаштували концерт. Перед мобілізованими у четверту чергу виступили співаки, музиканти, поети, публіцисти й громадські діячі.

Зал клубу “учебки” поступово заповнюється вояками. У камуфляжних одностроях і темно-зелених куртках заходять по-ротно зенітчики, танкісти й військові автомобілісти.

“Дорогі лицарі, дорогі герої! – звертається до солдатів та офіцерів бард Володимир Гонський. – Я вважаю, що ви – герої вже зараз, коли прийшли у воєнкомат і сказали, що готові цей край боронити від кацапсько-фашистсько-нацистської загрози, що ви стали на цю битву знову, як і наші діди, воїни УПА, і наші прадіди – воїни Української Галицької армії, Української Народної республіки і повстанських загонів”.

Співає власну пісню, де перераховує атаманів 1920-х років:

Ми ідемо по життю і без духу, й без вогню,

Загубивши той народ, що тобі сутність дав.

Та з розверзнених могил воскресають, повні сил,

Йдуть до нас на бій зі злом герої-воїни.

Он Зелений із небес дві дивізії веде,

Чучупаки у Яру карають ворога,

Юна Саша зі Струком і Гальчевський із Божком,

Триста ангелів-братів Чорного Ворона, –

Ми мусим жити і боротися й за них.

Вояки аплодують, а коли виходить наступна виконавиця, то вибухають ще голосніше, чути свист і радісні вигуки. Так потім зустрічають усіх жінок, що з’являються на сцені. До того ж усі виконавиці дуже гарні. Гурт “Горлиця Арт” грає “Шторм” Антоніо Вівальді, соло на цимбалах виконує Наталія Павловська. До них приєднується солістка Євгенія Проворова. Коли “Горлиця” відспівала, мікрофон переходить до журналіста Дмитра Тузова. Концерт побудовано так, що виступи артистів змінюються промовами на різні теми, які так чи інакше зводяться до однієї теми: чому ми маємо воювати, з ким і за що.

“Громадське радіо веде мовлення також на окуповані території, маємо і зворотній зв’язок. Люди з Донецька, Луганська телефонують у прямому ефірі. Іноді при цьому чути артилерійську канонаду. 99 % говорять: ми – Україна. Одне з останніх таких звернень було від жінки, яка російською мовою сказала: “А вы что, не можете взорвать эти телевизионные вышки, которые транслируют российские каналы?” – розповідає журналіст.

Із залу вигукують: “Ми взірвемо!”

Дмитро Тузов розповідає зворушливу історію про те, як його пораненого друга з добровольчого батальйона виходили в окупованому місті. Після серйозної розповіді – знову веселі пісні. Четверо дівчат із гурту “Рожаниця” в народних строях затягують “Ой, на горі…” – ту саму, що спвіають у мультику “Жив-був пес”. Всі в залі усміхаються, плескають у такт, знімають на телефони. Бійці відтанули, напруження спало. Коли дівчата кажуть: “А тепер ми підемо до вас” і спускаються в зал танцювати з бійцями – охочих багато. Витанцьовують, один навіть піднімає свою партнерку на руки і ніяк не хоче спускати.

Актор Тарас Жирко докоряє політикам:

“Нам ніби легко далася незалежність, хоча тисячі за неї загинули, а скільки відсиділо. Але Кравчуки роздавали нашу ядерну зброю, Табачники переписували нашу історію, Яники розкрадали нашу державу. І здавалося, що нічого змінити не можна. Це було найстрашніше, до чого привчали український народ: “Нічого змінити не можна”. Та коли на нашу землю прийшов ворог — полуда впала з очей. Патріотами стали навіть ті, кому це й на гадку не могло спасти”.

Світлана Мирвода уже неодноразово бувала на фронті, у військових частинах. Привезла пісні, які народилися на війні. На вірш про фронтових шоферів поета Олександра Балабка надихнула реальна історія. Музику до нього написав Леонід Нечипорук. Цю пісню вже чули під Дебальцевим, у Маріуполі, в Маріупольському аеропорту, Краматорську, Артемівську.

“Син професора Києво-Могилянки Володимира Панченка Ярослав зараз служить в АТО і возить хлопців на старенькому МАЗі. Сім’я хвилюється, а він їх заспокоює: “Не переживайте, в МАЗа багато коліс, ну підіб’ють одне-два – лишаться інші, якось дотягну”, – розповідає співачка.

До вояків Світлана Мирвода ставиться, як до “синочків”, – так називається її наступна пісня. Кличе одного з них на сцену. Артисти упродовж усього концерту контактують із бійцями, і вони радо включаються в забаву. З Євгенією Проворовою по черзі співають “Червону руту” – вона з радіомікрофоном встигає обійти весь зал. Усі знають слова, мають сильні голоси. Ще одна виконавиця – Тіана Роз, у темносірому прямому платті з білим комірцем, важким вузлом русого волосся на потилиці – теж кличе солдат до себе на сцену. Співає “Чорнобривці”, Листопадову любов”, зал підспівує.

“Вона неправильно співала “Чорнобривці“, вобщето. Треба повільніше”, – зауважує сивовусий зенітник Павло на перекурі.

“Я чув Вівальді, звісно, але от щоб на цимбалах – то перший раз! – ділиться враженням про концерт його побратим, 53-річний Олександр. Він в окулярах, із інтелігентним обличчям і гарною літературною мовою. Каже, в мирному житті був будівельником. – “Руинами Кремля удовлетворен”, – оце написати, і мені досить. Балончик із фарбою знайдемо, можна жовтою”, – підсміюється.

Громадський діяч Олесь Доній говорить жорсткіше за інших. Він, як і майже всі гості, неодноразово бував у зоні бойових дій. Пережив втрату друзів, виступав перед тими, кого наступного приїзду вже не було серед живих. Про це й розповідає. Не полишає враження, що артисти та інші виступаючі бачили цю війну ближче за присутніх у залі, більше про неї знають. Але ті, хто зараз у залі, й два тижні тому стали вояками, зовсім скоро будуть частиною цієї війни. Вона пройде через їхні тіла й душі тими страшними відбитками, які завжди лишаються, коли поруч концентрована смерть.

“У житті дурнів багато, а розумних людей мало. Тому я дуже радий, що зміг запросити сюди дуже розумного чоловіка – філософа Сергія Дацюка”, – каже режисер і організатор дійства Сергій Архипчук.

“Моя особиста війна з Росією почалася задовго до того, як вона почалася у збройному вигляді. На одному зі спільних круглих столів я зрозумів, що миру не буде, Росія піде нас воювати. Це – війна за незалежність, антиколоніальна війна. Ми отримали незалежність безкровно, а тому розуміли, що рано чи пізно Росія захоче повернути собі свої території. Війна спрямована на те, аби розірвати всі залежності, які зараз залишилися, – економічна, культурна, зокрема – інформаційна. Значна частина російського інфопростору була тут, в Україні. Вони розказують про свою справедливість, а ми їм говоримо, що нема окремої російської справедливості. Путін думає: “Нічого ви мені, європейські країни, не можете дати такого, що я б не міг взяти силою”. Він не буде ні з ким домовлятися, бо право сили так влаштовано. Українці розуміють, що тут живуть їхні люди, проти яких не можна чинити зло. Росіяни на цій території – зайди, і тому вони дозволяють собі те, що ніколи б не дозволили українці: обстрілювати мирне населення, катувати, грабувати. Вони повністю втратили офіцерську честь”.

Останньою виходить виступати Леся Горова, у вишиванці, пишній синій спідниці до колін і білих чобітках. Зі своїм проектом “Народна філармонія” вона вже дала 162 концерти для вояків. Співає пісні власного авторства, читає свої вірші. На завершальну пісню кличе всіх охочих бійців піднятися на сцену, у ній дякує всім, хто воює. Дівчата роздають солдатам іконки, дитячі малюнки. Завершують концерт піснею “Лента за лентою”.

Після цього перерва на обід у їдальні навчального центру. Годують супом, кашею з котлетою, капустяним салатом. До кожної порції дають чверть цибулини, компот. Потім – ще один 2-годинний концерт. Артисти знову викладаються на повну, багато спілкуються з бійцями. Не повторюються, а співають інших пісень, мовці знаходять нові аргументи. Цього разу наостанок усі разом виконують національний гімна, а потім іще й “Многая літа”.

 

Автор: Олена ШАРГОВСЬКА

Фото: Александр Заклецький

Джерело: http://gazeta.ua/articles/culture/_u-desnu-privezli-zbroyu-kulturi-voyini-spivali-tancyuvali-sluhali-filosofiv/609345